Коли наші польські та шведські друзі вийшли з ініціативою Східного партнерства, тоді ще до Європи не докотилась хвиля фінансової кризи, Росія ще не вторглась в Грузію і не перекрила постачання газу Україні та ЄС. В початковому вигляді в ініціативі не фігурували такі поняття як енергетика, енергетична безпека тощо. Події протягом року, що минув з моменту ініціювання СхП, примушують нас усіх по іншому поглянути на цей інструмент. Комунікація Європейської Комісії достатньо ґрунтовно розписує енергетичну складову СхП, чого не скажеш про березневу декларацію Європейської Ради.
Значущість енергетичного виміру відносин ЄС з його сусідами була ще раз продемонстрована під час газової кризи у січні поточного року, коли монополіст-постачальник припинив подачу газу спочатку до України, а потім і до ЄС. Енергетична безпека в умовах волатильних цін на ресурси та глобальної політичної нестабільності стала в один ряд з безпекою в сфері оборони та протидією тероризму. ЄС має створити для себе «позицію сили». І Східне партнерство може стати одним з механізмів створення такої позиції. Якщо, звичайно, саме це буде поставлено за мету. Якщо ж Східне партнерство розглядатиметься як механізм стримування амбіцій країн-членів ініціативи від членства в ЄС, то енергетична сфера трансформується у зону вразливості Спільноти. Саме такою вона на сьогодні і є, оскільки ми бачимо цілковиту відсутність single voice країн ЄС, а спільна зовнішня енергетична політика так і лишається лише мрією брюссельської бюрократії, обмеженою рамками переважно двох директоратів – DG TREN та DG RELEX.
Гостроту енергетичної проблематики для Європи вже відчув навіть Північноатлантичний Альянс. Основою для звернення уваги Альянсу до нехарактерної для нього раніше проблематики енергетичної безпеки стали Декларації Ризького саміту НАТО (п. 45) та Бухарестського (п. 48).
Чому енергетична сфера є такою важливою для успіху Європейського Союзу? Давайте поглянемо якими шляхами енергоресурси надходять до ЄС.
Традиційно ЄС використовує кілька коридорів з існуючими в них комунікаціями (нафто;- і газопроводи, морські шляхи транспортування), що відіграють роль енергоконекторів. Енергоконектором будемо вважати сукупність комунікацій, що сполучають постачальника зі споживачем, в тому числі, і через транзитера.
1. Північноморський (Норвезький). Надходження 14% газу та 13% нафти з шельфу Північного моря від загального обсягу споживання ЄС (дані для ЄС-27 станом на 2006 рік). Хоча Норвегія і не є членом ЄС, але з урахуванням її членства в НАТО, Північноморський енергоконектор можна вважати внутрішньоєвропейським.
2. Північноафриканський. 13% газу та 10% нафти з Алжиру, Лівії.
3. Східна конекторна система. Нафта (29%) і газ (24%) з РФ та Центральної Азії континентальним та морським шляхами, що складється з трьох конекторів:
— Східно-Європейський — нафта і газ з РФ та Центральної Азії континентальним шляхом через трубопровідні системи.
— Російсько-Чорноморський (Босфорський) — нафта з Росії танкерами через Чорноморські протоки. Перспектива розвитку – проект нафтопроводу Бургас – Александруполіс.
— Російсько-Балтійський — нафта і газ із Росії через Балтику. Сформувався по нафті в 2005 році після створення Балтійської трубопровідної системи Формування енергоконектора завершиться у випадку реалізації проектів Північноєвропейського газопроводу та БТС-ІІ.
4. Персидсько-Середземноморський (Суецький). 12% споживання нафти з Перської затоки (Іран та Саудівська Аравія).
5. Каспійсько-Європейський (Турецький). Нафта і газ з Азербайджану по трубопроводах Баку – Тбілісі – Джейхан та Баку – Тбілісі – Ерзурум. Має перспективу розвитку по газу з Туркменістану та Ірану («Набукко»), РФ («Блакитний потік-2») та Близького Сходу (Ірак, Єгипет); по нафті – через проект Самсун – Джейхан по території Туреччини,
6. Чорноморсько-Центральноєвропейський. Перебуває в стадії формування (проекти Одеса – Броди – Плоцьк, Констанца – Трієст та «Білий потік»). Ресурс – нафта і газ Каспію.
Останній конектор формується по території країн, що утворюють формат Організації за демократію та розвиток – ГУАМ. Саме в цьому все ще може критися головна перспектива ГУАМ – простір для розвитку енергетичних комунікацій Каспій – ЄС через територію євроорієнтованих країн Південного Кавказу (Грузія та Азербайджан) та країни-сусіда ЄС – України. Маршрут здобуває стратегічно важливе значення для України і її центральноєвропейських сусідів-членів ЄС (Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини) критично уразливих від постачань енергосировини з Росії, з позиції диверсифікації джерел та шляхів постачання енергоресурсів.
Також це важливо для Азербайджану та Казахстану. При реалізації названих трубопровідних проектів для каспійських енергоресурсів розширюється ринок – за рахунок Центральноєвропейського сегмента ринку ЄС. Для Азербайджану і Казахстану створюються передумови для одержання доступу до енергетичних активів на території ЄС. Ключовим може стати проект нафтопроводу Одеса – Броди – Плоцьк.
Таким чином, з позиції забезпечення енергетичної безпеки ЄС, 5 країн членів Східного партнерства мають важливе значення:
1. Україна, як ключовий транзитер газу та нафти до ЄС зі Сходу. Відображено в Меморандумі Україна – ЄС щодо співробітництва в енергетичній сфері від 01.12.2005 р. та Брюссельській Декларації від 23.03.2009 р.
2. Азербайджан, як постачальник нафти (Баку – Тбілісі – Джейхан) та в перспективі газу, а також як транзитер для нафти і газу зі Східного Каспію та, за певних обставин (реалізації проекту «White Stream»), частини іранського газу.
3. Грузія, як ексклюзивний транзитер нафти і газу Каспію на ринок ЄС.
4. Білорусія, як транзитер нафти («Північна «Дружба») та газу (Ямал – Європа).
5. Молдова, як транзитер газу для Південної Європи (Румунія, Болгарія, Греція, Туреччина, Балкани).
Слід взяти до уваги декілька аспектів.
1. Газовий транзит по території Білорусі та Молдови знаходиться під контролем російського газового монополіста.
2. З позиції традиційного перешкоджання з боку Росії планам ЄС по створенню та розвитку незалежної енергетичної інфраструктури, найбільш вразливою ланкою є Грузія. Дестабілізація Грузії створює проблеми як для реалізації перспективних проектів транзиту каспійської нафти та газу через Чорне море до Європи, так і для вже функціонуючих нафтопроводу Баку – Тбілісі – Джейхан та газопроводу Баку – Тбілісі – Ерзерум, а також для можливих майбутніх проектів «Набукко» та «White Stream». Події на Південному Кавказі у серпні 2008 року це підтвердили. Ймовірність воєнного сценарію, пов’язаного з загрозою переривання енергопоставок по Південно-Кавказькому коридору зберігається й у 2009 році і, понад те, вона посилюється.
3. Вірменія ніяк не ідентифікується в ланцюжку енергетичної циркуляції «видобуток – транзит – споживання» на лінії Схід – Захід. Через її територію не проходять стратегічно важливі для ЄС енергетичні комунікації. В енергетичному секторі країни домінує Росія.
Виходячи з логіки забезпечення енергетичної безпеки, ЄС було б доцільно інтегрувати енергетичну інфраструктуру означених країн Східного партнерства (+ Туреччина) в енергетичний простір ЄС. Незалежно від того стануть чи ні в ближчій чи далекій перспективі вказані країни членами Євроспільноти, їх енергетична інфраструктура, що має стратегічне значення для ЄС, має розвиватитися гармонізовано з європейським енергетичним простором.
Що стосується України, то така секторальна інтеграція, сприяла б і вирішенню проблеми захисту ЄС від застосування ким би то не було „газової зброї”. Це можливо шляхом створення Європейського інтегрованого газового контуру (ЄІГК) – Об'єднаної системи газопостачання ЄС, що технічно була б здатна забезпечити необхідні циркуляції газових ресурсів з місць зберігання до регіонів виникнення дефіциту. Базовим компонентом ЄІГК повинні стати підземні сховища газу (ПСГ). Граничний строк створення ЄІГК — не пізніше, ніж поставки енергоресурсів із РФ досягнуть понад 50% загального імпорту ЄС. У позначеному контексті українська система ПСГ може зіграти роль базової для ЄІГК на сході ЄС.
Щоб запобігти на майбутнє рецидивам енергетичної агресії, має бути ініційована система заходів довіри євразійського масштабу – від видобування до споживання. За патронату ЄС вони могли би бути реалізовані у форматі Східного партнерства. Цю систему можна було б назвати Ініціативою (Режимом) Енергетичної Транспарентності (ІЕТ). Вона має базуватись на фундаментальному праві знати. Споживачі, в якій би країні вони не були – в Росії, Україні чи ЄС, мають право знати параметри руху енергоносіїв, адже усе це сплачується в кінцевому підсумку їх коштом. Основний перелік інформації, яка має бути доступною, повинен включати:
— обсяг запасів енергоресурсу,
— обсяг видобутку,
— обсяг ресурсу, переданого для транспортування,
— наявні потужності трубопроводу,
— наявні вільні потужності,
— тарифи на транспортування та зберігання,
— обсяг енергоресурсу на вході та виході з трубопроводів транзитера,
— обсяг, отриманий споживачем,
— потреби споживача в енергоресурсі,
— структура споживання.
Відкритість ланцюжка „видобуток – транспортування – споживання” один перед одним створить режим довір’я. Європейський континент потребує своєрідної процедури транспарентизації енергетичного сектору, особливо це стосується газового сегменту, оскільки тут працюють переважно монополістичні структури. Кожен споживач має право знати чи платить він економічно обґрунтовану ціну, куди і яким чином спрямовуються та розподіляються доходи державних монополістів, яку роль грають посередники та скільки за це платить споживач. Така система прозорості може стати своєрідним механізмом діагностики та раннього попередження потенційних проблем. ЄС спільно з країнами-членами Східного партнерства, через територію яких проходять найбільш значущі для ЄС енергетичні магістралі міг би виступити ініціатором створення подібного механізму чи то як окремого, чи як поширення вже існуючої з 2003 року ініціативи Extractive Industries Transparency Initiative на сферу транспортування енергоносіїв. Азербайджан, до речі, є світовим лідером в імплементації цієї ініціативи. А неурядові організації України, Грузії, Азербайджану та Казахстану вже розробили за підтримки мережі центрів Сороса пропозиції щодо поширення режиму прозорості на сферу транспортування енергоресурсів. Ця спільна пропозиція була оприлюднена на 4-й Глобальній конференції ЕІТІ в столиці Катару м. Доха у лютому 2009 року.
Важливого значення набуває приєднання України до Договору про Енергетичну Співдружність, а також в перспективі і до МЕА після виконання відповідних процедур. Енергосектор України має стати складовою енергетичного простору ЄС. Це буде реальна секторальна інтеграція в критично важливому для Євросоюзу напрямі, що стимулююче впливатиме і на процес політичної інтеграції України в перспективі.
У випадку Східного партнерства, Росія подовжуватиме розігрування карти пріоритету двосторонніх відносин, як це має місце у випадку діалогу Росія – ЄС з метою запобігання реалізації Спільної енергетичної політики Співтовариства. На жаль, ЄС лише декларативно має таку політику, реально ж вона не існує. Окремішна політика низки країн-членів ЄС (ФРН, Італія, меншою мірою, Франція) унеможливила консолідацію позиції Євросоюзу щодо низки викликів і загроз, з якими зіштовхується Співтовариство як ззовні, так і зсередини.
Також продовжуватиметься перекладання проблем з забезпеченням постачання газу до ЄС на «проблеми нестабільності в транзитних країнах», тобто в Україні та Білорусі. Масштабна інформаційно-пропагандистська кампанія, що завжди супроводжує „газові війни” російської монополії, частково досягає своєї мети, дискредитуючи транзитні країни як непрозорі, ризикові зони, яких варто уникати, реалізуючи відповідні обхідні проекти спільними зусиллями РФ та ЄС.
Для України з її газо- та нафтотранспортною системами нинішній транзит на лінії Схід – Захід та перспективний на лінії Південь – Північ, має таке ж фундаментальне значення, як і енергоресурси для видобувних країн. Тим більше, що західний сусід України – Європейський Союз – збільшуватиме імпорт енергоресурсів, і передусім, газу. За даними дослідження Аналітично-дорадчого Центру «Блакитної стрічки» Програми розвитку ООН «Попит в ЄС генерується зростаючими потребами у електричній енергії. Резерви Північного моря виснажуються, що веде до зростання потреб в імпорті газу більш ніж на 400 млрд.т. н.е. (~440 млрд.куб.м.) природного газу, що дорівнює обсягу споживання у 2004 році». Даний прогноз ПР ООН відноситься до віддаленого часового горизонту 2030 року, але навіть, якщо він виявиться завищеним, то все одно через Україну можна очікувати серйозного зростання обсягів транзиту газу для потреб ЄС, якщо основний постачальним на Сході – Росія, не опиниться у стані дефолту по виконанню своїх експортних зобов’язань. Однак, чи стане це реальністю і які обсяги можуть бути спрямовані через Україну залежатиме, з поміж іншого, і від того наскільки прозорою і комфортною для користувачів стане транзитна енергетична інфраструктура країни.
Прозорість матиме визначальне значення для збереження Україною свого енерготранзитного потенціалу на лінії Схід – Захід, що виявився під загрозою, спричиненою – не в останню чергу – непрозорістю функціонування нафтогазового сектору України. В цьому контексті індикативне значення для ЄС матиме завершення проектів створення Метрологічного Центру в Боярці та обладнання східної і північної ділянок державного кордону газовимірювальними станціями та вузлами обліку нафти.
Створення стратегічного нафтового резерву в моделі, яка відповідає критеріям ОЕСР/МЕА, також має стати кроком вперед до більш прозорого функціонування нафтового сектору в Україні. Доцільно внести до порядку денного діалогу Україна – ЄС використання українських ПСГ компаніями-споживачами країн ЄС, а також розробку спільної програми освоєння Чорноморського шельфу.
Усе це в сукупності здатне створити підґрунтя для максимально тісної секторальної співпраці у двосторонньому форматі між Україною та ЄС, яка зрештою може призвести до інтеграції українського енергосектору у ЄСівський, незалежно від рівня політичної інтеграції.
Джерело: "Енергетична політика України"
